секрети професії і передавали їх лише своїм учням. Зазвичай майстер мав одного чи декількох учнів, які жили в нього вдома (там їх, до речі, безжально використовували в хатній роботі). Навчання було платним і залежно від складності ремесла тривало від 2 до 8 років. Після закінчення встановленого терміну учень ставав підмайстром - найближчим помічником майстра. Він уже вмів виконувати найскладніші завдання й отримував за це заробітну плату.

Проте доступ до цеху для нього дедалі ускладнювався. Спочатку від кандидата в майстри вимагали лише, щоб він був сином шанованих батьків і сам мав гарну репутацію. Згодом додалися нові умови. Підмайстер мусив сплатити вступний внесок, засвідчити свою майстерність виготовленням зразкового виробу - шедевра, організувати вечірку для численних членів цеху. Далеко не всі мали на це гроші, і тому повноправними членами цеху ставали переважно сини та зяті майстрів. Усі інші втрачали таку можливість і перетворювалися на «вічних підмайстрів». Вони пересувалися з міста до міста в пошуках роботи, влаштовували страйки з вимогою скоротити робочий день і підвищити заробітну плату. Для захисту своїх інтересів підмайстри об'єднувались у союзи - братства.

Усі рішення цеху приймалися на загальних зборах майстрів. Вони ж затверджували статут - обов'язкові для всіх членів цеху правила. Статут повністю регулював працю ремісника, підпорядковуючи її суворим обмеженням: коли необхідно починати й закінчувати роботу в майстерні, які дні вважати вихідними, якого вигляду продукцію випускати. Наприклад, тканини дозволялося робити лише певної довжини, ширини і якості. За дотриманням статуту наглядали обрані старшини. Вони очолювали цех і особливо турбувалися про забезпечення високої якості виробів. Ремісник, який виготовляв поганий товар, ганьбив увесь цех. За це його карали й зазвичай штрафували. Але відомі випадки і суворішого ставлення до недобросовісного майстра. У Лондоні за продаж хлібини неповної ваги пекаря саджали в клітку і для загального осміяння возили в ній по місту.