і пораду»: ніс на його користь військову службу і брав участь у судових засіданнях та обговоренні важливих справ при дворі сюзерена, у певних випадках надавав йому грошову допомогу.

XIII ст. Постанова графа Раймунда Беренгарія про обов 'язки васала

Граф може вимагати допомоги в таких випадках: щоразу, коли він за наказом імператора йде до нього озброєний; також якщо він посвячується в рицарі або посвячує в рицарі старшого сина, майбутнього графа; також якщо він потрапить у полон.

Також він може вимагати по шість королівських солідів з того, хто має власний будинок у місті, замку або селі.

І цю допомогу він вимагає від рицарів своїх і від інших підданих.

У похід рицар вирушав у супроводі слуг та зброєносців. Обладунок (шолом, панцир, щит, спис і меч) був дуже важким, тому його везли на возі. Тільки перед самою битвою рицар озброювався і пересідав зі звичайного на бойового коня, здатного витримати такий тягар. Своїм виглядом вершник нагадував рухому фортецю.

Головний обов'язок васала полягав у військовій службі сеньйору, яка тривала 40 днів на рік під час воєнних дій. Відбувши цей термін, васали одразу поверталися додому. їхні масові від'їзди нерідко ставали причиною призупинення найзапекліших війн. Згодом деякі рицарі винайшли досить своєрідний спосіб ухилятися від свого обов'язку. Вони домовлялися із сеньйором, що служитимуть, поки в них вистачить харчів, і навмисно брали із собою обмаль їжі. За три-чотири дні такі горе-воїни докладали всіх зусиль, аби повністю знищити свої припаси. Потім без найменших докорів сумління вони поверталися до своїх замків.

Рицарями не народжувалися, а ставали. Це нелегке заняття вимагало не лише фізичної сили та особистої хоробрості, а й тривалої військової підготовки. У 6-7 років хлопчиків із знатних сімей віддавали служити пажами при дворах великих феодалів, де їх навчали володіти зброєю та їздити верхи. Вони засвоювали також правила вишуканої придворної поведінки, вчилися танцювати та співати. Значно менше уваги відводилося вмінню читати та писати. Панувала думка, що без цього рицар може спокійно обійтися. Усі добре знали старе франкське прислів'я «Хто, жодного разу не скочивши на коня, до 12 років залишається в школі, той не здатен ні до чого більш путнього, ніж стати священиком». Лише наприкінці Середньовіччя частина рицарів почала усвідомлювати важливу роль освіти.

Пройшовши навчання, юнак ще декілька років служив зброєносцем у рицаря: всюди супроводжував його і допомагав у битвах. Тільки після цього, у 18-20 років, відбувалося урочисте посвячення в рицарі. До пояса майбутнього рицаря прив'язували меч, вдягали йому шпори й ударяли кулаком по потилиці. Щоб продемонструвати свою спритність, він стрибав на коня і з усього шалу вражав списом опудало. Іноді посвячення проходи-