привертала увагу своїх господарів. Становище змінилося у XII ст., коли енергійний і далекоглядний київський князь Володимир Мономах (1113— 1125), відвідавши ці землі, заснував тут і назвав своїм іменем місто - Владимир.

По матері князь був онуком візантійського імператора, тому, як і діда, його звали Мономахом, тобто «єдиноборцем». За легендою, коли Володимир вирушив проти Візантії, імператор, аби уникнути зіткнення, добровільно передав йому ознаки своєї влади. Серед них знаходився і царський вінець, який пізніше назвали шапкою Мономаха. Важко сказати, чи справді було так, але цією всипаною діамантами шапкою вінчали на царство всіх наступних великих князів і царів. Тільки у XVIII ст. Петро І замінив її на імператорську корону. Шапка Мономаха й досі зберігається в Оружейній палаті Кремля.

XII ст. З «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям»

Старого шануйте як батька, а молодих як братів. А найбільше шануйте гостя, проста це людина, знатна чи посол. Не пропустіть людину, не привітавши її.

Що вмієте доброго, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчіться. Нехай не застане вас сонце у ліжку.

Заради Бога, не лінуйтеся, благаю вас, бо тільки справою можна дістати милість Божу.

Після смерті князя Володимира Суздальська земля відокремилася від Київської Русі. Син Мономаха - Юрій Долгорукий став її першим самостійним правителем. Літопис доніс до нас повідомлення, що в 1147 р. Юрій запрошував одного із своїх князів-союзників: «Прийди до мене, брате, в Москов». Ці слова є першою письмовою згадкою про Москву, яку разом із навколишніми землями князь відібрав у боярина Степана Кучки.

Юрій забудовував свої володіння чудовими містами і соборами, проте все одно не полишав надії посісти київський престол. Суздальський правитель вів тривалі виснажливі війни за далекий Київ і був упевнений, що тільки княжіння там дасть йому право «старшинства» на Русі. Через постійне простягання «довгих рук» до далеких міст і земель Юрій і отримав прізвисько Долгорукий. Нарешті йому вдалося стати великим князем київським, але ненадовго: через два роки непокірні київські бояри отруїли прийшлого чужинця.

Коли Юрій ще княжив у Києві, його син Андрій свавільно повернувся до Владимира. Після смерті батька він, усупереч традиції, переніс сюди князівський престол. У сусідньому селі Боголюбові Андрій побудував роз-