ське царство. Давши назву країні й народу, самі болгари розчинилися в численнішій слов'янській масі.

Посиленню і розвитку держави сприяло прийняття у 864 р. правителем Борисом християнства за візантійським обрядом. За його сина Симеона Болгарія досягла найвищої могутності. Талановитий полководець і політик, Симеон виріс у Константинополі, здобув прекрасну освіту і прагнув для Болгарії панівного становища на Балканах. Це робило неминучим зіткнення з Візантією. Після низки блискучих перемог над ромеями Симеон помітно розширив межі своєї держави і першим серед слов'янських правителів прийняв титул царя (від «цезар» - імператор).

Тривалі війни з Візантією вкрай виснажили Болгарію. Після смерті Симеона з усіх боків на ослаблену країну поринули вороги. Північні райони спустошували угорці, східні - печеніги. Декілька поразок завдав болгарам київський князь Святослав. На півдні всі свої сили кинула проти Болгарії головна суперниця - Візантія. Василевс Василій II розбив болгарське військо і з нечуваною жорстокістю розправився з полоненими. У 1018 р. Болгарія знову опинилася під владою Візантії. Перше Болгарське царство припинило існування.

Болгари неодноразово піднімали повстання і наприкінці XII ст. вибороли незалежність. Виникло Друге Болгарське царство, існування якого супроводжувалося нескінченними міжусобицями та іноземними нашестями. Наприкінці XIV ст. знесилена країна майже на 500 років потрапила під турецьке ярмо.

4. Здобута Батьківщина угорців. Давня батьківщина кочовиків-угорців (мадярів) знаходилася між Середнім Поволжям і Уралом. Звідти вони переселились у причорноморські та приазовські степи, але залишили їх під тиском печенігів. У 896 р., подолавши величезну відстань, сім угорських племен перейшли Карпати і зупинилися в Середньому Подунав'ї. Просторі низовини між горами здавалися спеціально створеними для звиклих до степів мадярів. Так відбулася подія, яку угорські легенди назвали «здобуттям Батьківщини». На чолі союзу племен стояв вождь Арпад, родоначальник королівської династії Арпадів.

Несподівана поява нових сусідів стала справжнім лихом для Європи. У безперервних, але завжди раптових набігах рухлива і витривала мадярська кіннота спустошувала все на своєму шляху. В пошуках здобичі войовничі загони доходили до Іспанії, Франції та Ютландії. Лише в середині X ст. ціною великих зусиль німецькому імператору Оттону І вдалося розбити угорців. Трапився рідкісний в історії випадок: поразка обернулася на благо для переможених, бо змусила їх остаточно осісти в Паннонії. Це дало угорцям можливість зберегтися як народ, а не розсіятися на