поселення в інше. Вони жили за рахунок підлеглих, а також з прибутків, які давав їх власний домен - спадкове земельне володіння. Постійних податків тоді ще не існувало. Усі свої скарби король у великих скринях возив за собою. Навіть у Карла Великого не було столиці, хоча найдовше він любив залишатися у своєму палаці в Аахені. Там Карлу, якого сучасники прозвали «Плавець», подобалося купатися в гарячих джерелах.

Дуже довго середньовічні королівства не мали постійних і чітких кордонів. Король дивився на свою державу як на воєнну здобич. Він розділяв її по частинах між синами-спадкоємцями, а ті, у свою чергу, продовжували перекроювати володіння померлого батька. Головне - щоб поділ був справедливим і кожний отримав усього однаково.

Помітне розширення Франкської держави на початку IX ст. призвело до змін в управлінні нею. На чолі великих племен стояли герцоги, власники спадкової влади. Решту території складали близько 200 графств, де розпоряджалися призначені королем графи. Вони стежили за виконанням королівських наказів, контролювали діяльність судів, командували військом. Прикордонні області знаходилися під началом маркграфів (від цієї назви походить титул маркіз). Зв'язок із владою на місцях король здійснював через спеціальних государевих посланців. Щороку він скликав знать для обговорення і прийняття важливих рішень.

Крім того, широкі права в управлінні окремими територіями отримували й деякі феодали. По суті, вони перетворилися на повноправних володарів, хоча й залишалися васалами короля. До кінця XI ст. в більшості європейських країн ця феодальна вольниця мала перевагу над королем. Навіть силою йому не вдавалося приборкати її. Доводилося розраховувати тільки на вірність васальній присязі. Утім, уже наступники Карла Великого не змогли утримувати своїх васалів у покорі. Запанувала феодальна роздробленість, де діяв принцип «Кожен барон - король у своїх володіннях». До короля почали ставитися як до «першого серед рівних».

У XII ст. королівська влада помітно зміцніла. Вона почала перетворюватися на грізну силу, яка легко ламала опір непокірних. Що ж спричинило такі важливі зміни? По-перше, стрімке зростання міст. Войи стали надійними союзниками королів у боротьбі з феодальними сеньйорами. До того ж союзниками багатими. Міські гроші, отримані від занять торгівлею і ремеслами, відчутно поповнили королівську скарбницю. По-друге, було впорядковано податки і забезпечено їхнє регулярне надходження у розпорядження короля. Він отримав можливість оплачувати працю чиновників, які відстоювали інтереси корони. По-третє, короля підтримали дрібні феодали. Вони розуміли, що тільки міцна центральна влада здатна захистити їх від сваволі можновладних сеньйорів. По-четверте, об'єднання навколо трону було прискорене загрозою зовнішніх війн. Адже в неспокійному середньовічному світі така небезпека існувала постійно.

Усе це сприяло тому, що влада зосередилася в руках короля. При ньому існувала королівська рада. До неї входили: канцлер - перший міністр, скарбничий - відповідальний за фінанси, маршал - головнокомандуючий військом тощо. Почали діяти судові палати, сформувалася мережа чиновницького управління на місцях. На межі ХІІІ-ХV ст. цю систему доповнили станово-представницькі органи, що складалися з духовенства, дворян і городян. У різних країнах вони мали різні назви: в Англії - парла-